Folia Philologica

ПОЕТИКА ФЕЙСБУК-РОМАНУ О. ШИНКАРЕНКА «КАГАРЛИК» ЯК ЯВИЩА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В ЦИФРОВУ ЕПОХУ

2024-05-31T12:27:49+03:00

У статті розглядається роман Олега Шинкаренка «Кагарлик» як зразок української літератури цифрової доби. Роман має експериментальну форму й існує паралельно у вигляді сторінки у соціальній мережі «Фейсбук» та кількох паперових видань. Мета роботи – окреслити особливості поетики фейсбук-роману О. Шинкаренка «Кагарлик» як твору, що поєднує в собі ознаки постмодерністського та діджимодерністського тексту. У статті узагальнюються запропоновані А. Кірбі характерні ознаки діджимодерністської текстуальності. Висвітлюється поняття «мережева література». Визначаються жанрові особливості твору та характерні ознаки його форми у просторі соціальної мережі «Фейсбук» (окрему увагу приділено аналізу авторських і читацьких коментарів під дописами-епізодами роману) та в друкованому виданні (на основі книги 2015 року, що вийшла у видавництві «Люта справа»). На прикладі цього твору визначається, як змінилася взаємодія в парадигмі «автор – текст – читач» в літературі цифрової епохи. У дослідженні застосовано інтермедіальний, інтертекстуальний, компаративний та структуралістський методи аналізу. Наукова новизна роботи полягає в детальному дослідженні електронної версії твору, зокрема в аналізі авторських та читацьких коментарів на сторінці роману «Кагарлик» у соцмережі «Фейсбук». У результаті дослідження з’ясовано, що типовими постмодер-ністськими ознаками, характерними як для електронної, так і для паперової версій роману О. Шинкаренка «Кагарлик», є жанрова гібридність, інтертекстуальність, абсурдність та іронічність. Також твір має ознаки діджимодерністського тексту, серед яких – поступальність, хаотичність, скороминущість, перероблення й опосередкованість текстових ролей, анонімне, множинне й соціальне авторство, обмеженість плинними рамками та електронно-цифрова природа. Відповідні ознаки здебільшого притаманні інтернет-версії роману, але вони виявляються також і в друкованому виданні.

ФОЛЬКЛОР І ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО: ПРАВОВІ СМИСЛИ В УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЯХ

2024-05-31T12:33:50+03:00

Фольклор є ключовим джерелом для розуміння основ правових відносин у традиційному українському суспільстві. Пропонована стаття фокусується на звичаєвому праві як архаїчній формі правовідносин, що розвинулася як творчий продукт із характерними рисами фольклорного тексту – варіативністю, анонімністю, синкретичністю, де обряд стає інструментом прояву та реалізації звичаю, роблячи його публічним. Народнопоетична творчість у цьому контексті постає найдавнішим джерелом правової культури українців. Дослідження підкреслює, що тексти фольклору містять суттєві елементи, що допомагають виявити характерні особливості традиційних правових систем, зокрема трудових відносин, обрядовості, соціальних контрактів і договорів купівлі-продажу. Філологічний підхід до дешифрування реліктів права, заснований на аналізі народних казок, пісень, прислів’їв, приказок і обрядовості, є новаторським напрямом у дослідженні фольклору та гуманітаристики загалом. Через цей підхід стаття виявляє різноманіття культурних традицій, що слугували правовою основою в українському суспільстві, а також показує, як звичаї регулювали трудові та соціальні відносини. Розвідка пропонує новий погляд на значення народнопоетичних текстів як на джерело правової культури, демонструючи, як вони відображають і формують суспільні норми, закріплюючи їх колективними ритуалами та обрядовістю. Такий підхід допомагає виявити приховані значення та правові принципи, що визначали традиційне життя, роблячи їх доступними для сучасного читача. Автор дослідження звертає увагу на недостатньо апробовані шляхи осягнення специфіки самобутньої української правової культури через декодування юридичної семантики уснословесних текстів, обрядодій актантів регулярних практик. Пропоновані ідеї опираються на досвід вивчення історії українського звичаєвого права ученими Університету Святого Володимира та авторське тлумачення фольклору як семіосфери традиційних смислів, де правові сенси є посутніми, а варіативна та публічна форма їх вираження через обрядову текстему має санкціонуючу силу та є частиною колективної комунікації.

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МІСІЯ МИКОЛИ ЛУКАША В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІНГВОКУЛЬТУРИ

2024-05-31T12:35:57+03:00

Актуальність статті зумовлена загальною спрямованістю перекладознавчих досліджень на вивчення спадщини українського теоретика і практика художнього перекладу Миколи Лукаша. У вітчизняному перекладознавстві досі залишається нечітко визначеним його авторський метод перекладу літератури бароко у полісистемі української літератури. Перспективним видається аналіз впливу перекладної барокової літератури на творчий та життєвий шлях митця-перекладача. Мета дослідження полягає у вивченні перекладацької місії Миколи Лукаша як знакової постаті в історії українського перекладу та в розвитку української лінгвокультури. Повноцінне осмислення історії української літератури та культури, українського народу неможливе без всебічного вивчення історії українського художнього перекладу, перекладознавчої думки вітчизняних науковців. Одним із захисників української культури і, зокрема, мови є перекладач-подвижник Микола Олексійович Лукаш. Виконуючи роль посередника, перекладач М. Лукаш пояснює незрозуміле, відкриває автора новій спільноті, нерідко змінюючи усталений погляд на твір як річ очевидну й завершену, переконує всіх свіжим і глибшим тлумаченням, виправляє помилки сприйняття. Він часто експериментував з мовними засобами, адже демонстрував сміливий підхід до вирішення складних перекладацьких завдань. Творча спадщина майстра українського перекладу М. Лукаша завжди викликала підвищений інтерес фахівців до його авторських новотворів, домінантних ознак індивідуального стилю та методу перекладу певного літературного напрямку та жанру. Зроблені М. Лукашем переклади барокової літератури, специфікою якої є протиставлення реальності й ілюзій, а також гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, тобто поєднання книжного і народного, сакрального і профанного, дозволяють засвідчити мовну революцію в царині професійного перекладу.

ЛОКАЛЬНА СВОЄРІДНІСТЬ ГУЦУЛЬСЬКИХ ЗАГАДОК

2024-05-31T12:43:56+03:00

Сучасна фольклористика потребує як інноваційних підходів до вивчення жанрології українського фольклору, так і осмислення, перевидання та дослідження напрацювань фольклористів попередніх століть. Оскільки загадки як жанр фольклору привертали увагу дослідників у контексті вивчення інших жанрових утворень – казок, легенд, народної лірики, календарної та родинної обрядовості, перспективним видається осібний напрям вивчення жанру у різних концептуальних напрямах. До збірників українських паремій загадки потрапили у 40-х роках ХІХ ст., здебільшого згруповані в окремий розділ, що зазвичай не мав власної класифікаційної системи. Наукове осмислення жанру розпочалося лише у другій половині ХІХ ст. і характеризується принагідними публікаціями. Тема регіональної специфіки жанроутворення загадок не порушувалася в українському загадкознавстві, тому вона потребує детального вивчення. У статті проаналізовано текстовий матеріал зі збірників В. Шухевича «Гуцульщина» (Т. 5. 1908), Г. Ількевича «Галицькі приповідки і загадки» (1841), М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864) на предмет виявлення локальних особливостей на рівні тексту (діалектні мовні форми до уваги не бралися). Дослідження побудоване на вивченні збігів текстової питальної (метафоричної) частини до слова-відгадки у загадках, записаних на Гуцульщині, із загадками, записаними в інших регіонах України. Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки: загадки побутували на теренах усієї України, ґрунтуючись переважно на універсальних константах жанру та вирізняючись специфічними локальними особливостями. Так, загадки, зафіксовані на Гуцульщині, вирізняються на кількох рівнях: композиційному – оригінальним способом загадування шляхом додавання до тексту постійного зачину; лексичному – вживанням діалектних форм; об’єктному – загадки про рослини-ендеміки, регіональні назви тварин, знаряддя праці, види господарської діяльності тощо.

ГЕНДЕРНІ СТЕРЕОТИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНОЧОЇ ЕЛІТИ В ПОРТРЕТНОМУ ІНТЕРВ’Ю

2024-05-31T12:46:48+03:00

У статті розглядаються гендерні стереотипи, які актуалізуються у мові української жіночої еліти в портретному інтерв’ю. Описується загальна ситуація сучасного масмедійного впливу на суспільне середовище, зокрема його особливості у гендерному розмаїтті. Окрема увага зосереджена на визначенні та аналізі гендерних стереотипів сучасного українського соціуму, зокрема у статті описані особливості стереотипного сприйняття та самовизначення жінок у суспільстві. У руслі сучасних політичних подій в українському соціумі схарактеризовано вплив фемінізму у масмедійному дискурсі України. Виокремлено гендерні стереотипи, що яскраво зображують та надають змогу розпізнати у комунікативному середовищі образи жінок-лідерок, жінок-господинь та жінок-рушійних сил соціальних і політичних подій. У дослідженні надано диференціацію між розуміннями гендеру та статі, медійного дискурсу та портретного інтерв’ю як різновиду спілкування, що спрямований на висвітлення думок та особистих почуттів і проблем певних осіб українського суспільства, які впливають на громадську думку. У роботі спираємося на класифікацію стереотипів за гендерними типами (приналежності до певної статі), за соціальними ролями й статусом та за професійною приналежністю. На прикладі інтерв’ю відомої української акторки, волонтерки та громадської діячки Наталки Денисенко, яке вона дала у рамках соціального проєкту «Нова реальність», визначено та описано стереотипи жіноцтва. У результаті дослідження з’ясовано, що в образі сильної акторки актуалізуються такі стереотипи, як: жінка є слабкою, який на мовному рівні передано вживанням метафоричного виразу; жінка є соромʼязливою, що відтворено на протиставленні понять «відвертість» – «сором»; жінка є берегинею родини, який вербалізовано аргументованою лексикою семантичного поля збереження та взаємодії гендерних ролей; домінування чоловічого роду, що представлено на морфологічному рівні неузгодженням граматичних форм чоловічого роду.

ОСОБИСТИЙ ДОСВІД МІГРАЦІЇ УКРАЇНОК ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ (ЩОДЕННИКИ О. КАРІ «ЖИТТЯ ПОСЕРЕД ЖИТТЯ», Н. СУХОРУКОВОЇ «МАРІУПОЛЬ. НАДІЯ» І Т. БЕЛІМОВОЇ «БІЖЕНКА»)

2024-05-31T12:49:41+03:00

Стаття присвячена аналізу щоденників українок, їхнього особистого досвіду міграції під час російсько-української війни, яка розпочалася з Революції Гідності 21 листопада 2013 року, або Єврореволюції, Євромайдану (за місцем розвитку подій), коли український народ протестував проти тодішнього політичного керівництва країни та його відмови від курсу до Євроінтеграції. Небесна сотня 20 лютого 2014 року – це перша вбита сотня повстанців у цій Революції, яка продовжилася війною. Росіяни не визнавали свого вторгнення в Україну. І надто швидко анексували Крим – 18 березня 2014 року. Потім Донецький регіон – 7 квітня 2014 року, утворивши сепаратистські, маріонеткові – Донецьку Народну Республіку й 27 квітня 2014 року Луганську Народну Республіку. Наразі спостерігаємо період розвитку нової літератури про війну, яка потребує уваги науковців, аби проаналізувати її багатожанровість, читацьку рецепцію, художню й історичну цінність, вплив на творення сучасного літературного канону. Жанр щоденника першим після поезії відреагував на цю геноцидальну війну. Щоденники О. Карі, Н. Сухорукової, Т. Белімової привернули увагу читачів, науковців, режисерів, європейської спільноти. Щоденники – це яскравий приклад автодокументальної прози, яка за своїм змістом, формою та функціями є провокативною, неординарною, актуальною, такою, що постійно розвивається і набуває нових жанрових модифікацій. А постколоніальний підхід до аналізу текстів-щоденників як історичних свідчень дає змогу говорити про травму, життя в травмі, колоніальність, колонізатора, імперське мислення, насильницьке нав’язування тоталітарного режиму.