Folia Philologica

РІЗДВЯНІ ЗВИЧАЇ В МАЛІЙ ЛИТВІ: ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ТА ПЕРСПЕКТИВИ СУЧАСНОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ

2026-03-04T15:48:29+02:00

Метою статті є аналіз різдвяних і передріздвяних звичаїв литовців Малої Литви, їх історична динаміка від архаїчних моделей XV–XIX століть до трансформацій XIX–XX століть і сучасних реконструкцій після 1990 року. Особлива увага приділяється взаємодії етнічної традиції, конфесійних впливів та сучасних культурних практик, а також регіональним особливостям, що вирізняють Малу Литву серед інших балтійських регіонів. Методологічно дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході: етнографічних польових матеріалах, зібраних авторкою у 2007–2015 роках (245 інформантів), і додаткових інтерв’ю із працівниками етнокультурних центрів, записаних у 2018–2023 роках. Використано джерела архівів Фонду фольклору та рукописів Клайпедського університету, Інституту литовської літератури та фольклору, Інституту історії Литви. Застосовані порівняльний, інтерпретаційний методи та контент-аналіз для дослідження історичних текстів XVI–XIX століть. Авторка також здійснює довготривале спостереження за сучасними етнокультурними практиками, беручи участь у заходах регіональних культурних центрів. Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що вперше системно реконструйовано три моделі різдвяної традиції Малої Литви (архаїчну, трансформаційну та сучасну) з опорою на великий масив унікальних польових свідчень. Доведено, що конфесійна специфіка краю (переважання лютеранства) суттєво вплинула на структуру й семантику Святвечора (Kūčios) та Різдва (Kalėdos), а сучасні реконструкції часто потребують інституційного посередництва (етноцентрів) і набувають рис «винайдених традицій». У роботі запропоновано нову інтерпретацію змін святкового циклу через призму регіональної ідентичності та культурної пам’яті. Архаїчна модель характеризувалася синкретичним поєднанням дохристиянських вірувань, обрядового циклу та громади. У XIX–XX століттях спостерігалися десакралізація та уніфікація звичаїв, зумовлені модернізацією, урбанізацією та зміною політичних режимів. Сучасний етап визначається активним відродженням та інституційним моделюванням обрядів, що сприяє зміцненню локальної ідентичності. Різдвяні практики Малої Литви перетворилися на важливий ресурс культурного спадку та регіональної самоідентифікації.

ХАРАКТЕРОЛОГІЯ СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕЖИМУ ЯК КОНТЕКСТ ТВОРІВ ҐЕОРҐІ ҐОСПОДІНОВА

2026-03-04T15:56:17+02:00

У статті розглядається соціалістичний режим у Болгарії (1944–1989 роки) як характерологічний і культурно-історичний контекст творів Ґеорґі Ґосподінова з особливим акцентом на репрезентацію повсякдення, травматичного досвіду та механізмів пам’яті. У дослідженні висвітлюється формування концептуальної моделі болгарського соціалістичного суспільства в художніх текстах, зокрема через основні концепти – ВЛАДА, ОСВІТА, СВОБОДА СЛОВА та МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ. Специфіка аналізованого емпіричного матеріалу зумовила використання таких методів дослідження, як герменевтичний, культурно-історичний, інтертекстуальний, а також концептуального аналізу, що дозволило виокремити відповідні концепти як ключові для реконструкції концептосфери болгарського соціалізму. Матеріал дослідження дібрано зі збірки «Я жив при соціалізмі. 171 історія із життя», у якій через приватні свідчення відтворюється мозаїка життя пересічних людей у Болгарії того часу. Окрім того, у статті на прикладі інших творів Ґ. Ґосподінова – «Інвентарна книга соціалізму», «Невидимі кризи. Есе та історії» та «У розколах канону» – простежується еволюція зацікавлення темою соціалізму у творчості автора. Важливо зазначити, що Ґ. Ґосподінов не лише висвітлює тему соціалістичного минулого, а й розглядає її як засіб осмислення національної ідентичності, колективної пам’яті та ролі літератури у збереженні досвіду поколінь. Авторська увага до повсякденних тем дозволяє по-новому осмислити явища ідеологічного тиску та культурної трансформації. У статті висвітлюється специфіка документального й есеїстичного письма Ґ. Ґосподінова, що поєднує приватні історії із широкими культурними узагальненнями. Аналіз текстів Ґ. Ґосподінова продемонстрував, що характерологія соціалістичної епохи в його творах не зводиться до однозначного засудження чи ностальгії, а радше постає як багаторівнева художня стратегія реконструкції пам’яті на перетині приватного і колективного досвіду. У результаті встановлено, що відповідна стратегія поєднує документальну та художню умовність, що формує історичний тип письма в постсоціалістичній болгарській літературі.

ВИРАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ЧЕРЕЗ СЕМАНТИЧНІ ОБРАЗИ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ДИСКУРСІ ПЕРІОДУ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

2026-03-04T15:59:37+02:00

У статті розглянуто особливості вираження національної ідентичності в українському літературному дискурсі періоду гібридної війни. Проаналізовано, як сучасні художні тексти акумулюють у собі комплекс семантичних образів, що відображають досвід опору, травматичну пам’ять, емоційні стани спільноти та процес внутрішньої консолідації українського суспільства в умовах постійної загрози. Наголошено, що мовні образи, символи, алюзії та метафоричні структури виконують роль маркерів національної суб’єктності, адже дозволяють поєднувати індивідуальні переживання із ширшими культурними й історичними смислами. Література постає як простір формування спільної ідентичності через актуалізацію глибинних культурних кодів, переосмислення воєнного досвіду та відтворення ключових цінностей, які визначають українську спільноту в сучасних реаліях. Такий підхід дає змогу простежити, як у художніх текстах формуються наративи стійкості, гідності, солідарності та самоусвідомлення, що посилюються в умовах війни та постійного інформаційного тиску. Особливу увагу приділено тому, як автори поєднують особистісний досвід із колективними смислами, створюючи багатовимірний образ України, що веде боротьбу за збереження свого культурного, мовного й історичного простору. Виокремлено значення метафоричних моделей, концептів історичної пам’яті та мовних практик, через які відтворюється національний характер і конструюється наратив неперервності культурної традиції. У роботі підкреслено, що український літературний дискурс у період гібридної війни набуває функції культурного опору, а семантичні образи стають дієвим інструментом підтримки ідентичності, формування стійкого національного самосприйняття та переосмислення місця української культури у глобальному контексті. Додатково підкреслюється, що зростання інтенсивності символічних практик у літературі сприяє зміцненню почуття спільності та поглибленню ціннісної єдності суспільства.

АНТРОПОЦЕНТРИЧНИЙ ВИМІР ДОБИ: ПОЕТИЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ ЛІНОЮ КОСТЕНКО КУЛЬТУРНОГО ЛАНДШАФТУ ЕПОХИ ПОРУБІЖЖЯ

2026-03-04T16:05:37+02:00

Дослідження авторської стратегії художнього моделювання окремої історико-культурної доби крізь призму біографії її знакових представників є метою статті. Об’єктом аналізу обрані поетичні твори Ліни Костенко, інтертекстом яких є реально-історичні постаті митців порубіжжя. Образ рубежу ХІХ–ХХ століття, або доби fin de siècle, як часу естетичного перевороту, пошуків нової художньої мови для вираження світоглядних і релігійних змін витворюється через проєкцію життєвого і творчого шляху письменників Кнута Гамсуна («Високий норвежець, фіорди чистого розуму…»), Артюра Рембо («Хлопчичок прийшов із Шарлевіля»), Г. Аполлінера («Тінь Марії»), Марселя Пруста («Дим») і художників Е. Деґа («Діалог у Паризькому Салоні»), В. ван Гога («Ван-Гог»), П. Ґоґена («Екзотика»). Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні історико-літературного, біографічного й герменевтичного наукових методів. Науковою новизною дослідження є інтерпретація цих творів Ліни Костенко частинами цілісної картини культурного ландшафту доби рубежу ХІХ–ХХ століть та їх аналіз крізь призму антропоцентричного підходу. У дослідженні встановлено, що факти життєвої і творчої біографії митців виступають у ролі культурологічного інтертексту поезії Ліни Костенко й становлять основу її антропоцентричного художнього мислення. Незалежно від обраної інтерпретаційної тактики (розгорнутого викладу життєпису; акценту на показовому або дискусійному моментові творчої біографії митця; епізодичної, на рівні образу-символу, згадки прецедентного імені), у проаналізованих творах оприявлюються характерні для світоглядної чи художньо-естетичної ситуації порубіжжя концепти. Серед них – «проклятий поет»; пріоритет внутрішнього досвіду з його психологічними зламами й нервовою чутливістю; суб’єктивність; тілесна чуттєвість; місто як символ розірваної або нової реальності, втеча від якого стає єдино прийнятною для митця; експерименти з мистецькими формами.

АЛІТЕРАЦІЙНА КОМБІНАТОРИКА СИНЕСТЕЗІЙНИХ МЕТАФОР В УКРАЇНСЬКІЙ ТА НОВОГРЕЦЬКІЙ ПОЕЗІЇ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

2026-03-04T17:20:24+02:00

Стаття присвячена вивченню алітераційної комбінаторики синестезійних метафор у віршованих текстах українських і новогрецьких авторів кінця ХІХ – початку ХХ століття з позицій артикуляційного підходу. В результаті застосування заявленого вектора дослідження розкрито роль алітерації як фонетичного механізму, що не створює в метафорах нового міжсенсорного переходу, а стабілізує та інтенсифікує вже сформовану в них синестезійну модель. Розроблено зіставно-типологічну методику аналізу алітераційної комбінаторики синестезійних метафор у двох лінгвокультурах, яка ґрунтується на поєднанні здобутків артикуляційної фонетики, фоностилістики та когнітивної семантики. Алітераційні комбінації розглянуто за місцем і способом творення приголосних, типом артикуляційної напруги, ступенем сонорності та характером кластеризації. Запропоновано критерії для розмежування міжмодальних переходів (власне синестезії) та когнітивних механізмів фонетичного підсилення, яке дозволило описувати алітерацію як смислоутворювальний синестезійний образ. У цьому полягає наукова новизна отриманих результатів. Доведено, що повторювані артикуляційно тотожні приголосні функціонують як маркери візуально-акустичних, візуально-смакових, візуально-соматичних, акустично-соматичних і акустично-смакових моделей синестезійних метафор, забезпечують їх іконічну когерентність. Зроблено висновок про те, що артикуляційна організація віршованого тексту сприяє творенню синестезійної образності й виконує не декоративну, а когнітивно-семантичну функцію. Водночас зафіксовано, що попри наявність спільних когнітивних принципів алітераційної організації синестезійних метафор, фонетичні стратегії цих комбінацій залишаються відмінними, зумовленими специфікою української та новогрецької фонетичних систем. Отримані результати розширюють уявлення про роль фонетичного рівня в поетичній синестезії та окреслюють перспективи подальших типологічних досліджень звуко-образної організації символістського вірша.

ЖАНРОВО-СТИЛІСТИЧНІ ПАРАМЕТРИ ІМІДЖЕВОЇ КОМУНІКАЦІЇ В МЕДІА

2026-03-05T15:34:30+02:00

У статті досліджено жанрово-стилістичні моделі іміджевої комунікації в сучасних українських медіа. Проаналізовано екстралінгвістичні фактори, що перетворили медійну сферу на важливий складник державної політики й вербального виразника суспільної ідентичності та цінностей. Авторський коментар спроєктовано на тенденцію, коли медійні ресурси функціонально не лише ретранслюють інформаційні смисли, але й активно конструюють образи, що впливають на уявлення масової аудиторії, формують її настрої та ставлення до різних сфер суспільного життя. Схарактеризовано множинні фахові підходи до інтерпретації поняття іміджу в різних галузях наукового знання. Визначено закономірну актуалізацію лінгвістичної іміджелогії як дослідницької епістеми, що аналізує ефективність, вербальну і невербальну специфіку реалізації технологій, стратегій і тактик формування та коригування іміджу особи, явища, країни й іншого в динаміці суспільної комунікації. Мета статті полягає в аргументованому коментуванні процесів жанрової динаміки медіа в контексті впливу іміджетвірних факторів на зміни інформаційно-аналітичної природи медійних жанрів, іманентно закріпленої в їхній функціональній парадигмі. Визначена предметність скорельована з новизною дослідження конструювання іміджу як ефективної реалізації комунікативних стратегій узгодження вербальних і невербальних кодів, спрямованих на створення варіантного образу в масовій мовній свідомості. Різножанрові тексти, що системно репрезентують такі процеси у традиційних і нових медіа, прокоментовано з використанням методів функціонально-стилістичного аналізу, контент-аналізу й інших. Перспектива дослідження полягає в концептуалізованому нюансуванні впливів інших комунікативних сфер на медіа, їх жанрову систему в аспекті множинного іміджування об’єктів реального життя та нелінійного декодування його результатів через динаміку лінгвокультурних маркерів еволюції суспільної комунікації в національному та світовому вимірах.

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ НА ОСНОВНИХ МОВНИХ РІВНЯХ (НА МАТЕРІАЛІ ДВОМОВНОГО ПРОЄКТУ ВОЛОДИМИРА ТИМЧУКА «2024 – СВІТЛИЙ І ПЕРЕМОЖНИЙ»)

2026-03-05T15:44:56+02:00

У статті розглядаються особливості художнього перекладу української поезії німецькою мовою на матеріалі двомовного проєкту «2024 – Світлий і Переможний», що вміщує мілітарну, філософську лірику військовика, поета, перекладача Володимира Тимчука. Розглянуто наявні критерії щодо адекватності перекладу поезії та проаналізовані труднощі перекладу на основних мовних рівнях. Основою даної розвідки є поезія мілітарного, філософського спрямування автора, для ідіостилю якого характерною є експресивність, якої митець досягає розмаїттям мовних засобів на різних рівнях мови. Складність такого перекладу полягає і в тому, що вибір відповідника визначається не лише вузьким контекстом на рівні словосполучення чи речення, а й ширшим – на рівні тексту та й твору загалом, задуму та стилю автора. Дотримання принципу адекватності, змістовної та стилістичної рівноцінності у відтворенні поезії іноземною мовою досягається і шляхом контекстуального підходу до рішення перекладацьких завдань. Аналіз поетичного перекладу здійснювався на п’яти мовних рівнях: фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному та текстовому. З’ясовано, що на фонетичному рівні труднощі з відтворенням власних назв виникають із причини відсутності уніфікації їх відтворення. Серед труднощів лексико-семантичного рівня – безеквівалентна лексика, термінологія, метафори. На синтаксичному рівні труднощі у відтворенні мовою перекладу зумовлені відмінністю конструкцій у мовах оригіналу та перекладу. На текстовому рівні перекладачеві вдається зберегти індивідуальний стиль автора. Поряд із використанням такої методи для виявлення на кожному з указаних мовних рівнів низки труднощів досягнення адекватності перекладу поетичного тексту розглядаються також шляхи їх подолання перекладачем, що окреслює перспективи подальших досліджень перекладу як творчого процесу, дослідження синергії творчої перекладацької діяльности з індивідуальним стилем автора та її вплив на якість перекладу.

КОГНІТИВНА РОЛЬ СИНТАКСИЧНОЇ ІНВЕРСІЇ В ПОЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ ТЕТЯНИ ЯКОВЕНКО)

2026-03-05T15:48:11+02:00

У статті досліджується когнітивна роль синтаксичної інверсії в поетичному дискурсі сучасної української поетеси Тетяни Яковенко. Поетичне мовлення, що часто відхиляється від звичних граматичних структур, використовує інверсію як ключовий механізм мовної трансформації. Це явище виходить за рамки суто естетичної функції, виступає потужним засобом когнітивної репрезентації досвіду та структурування образної картини світу. Інверсія змінює фокус уваги читача, акцентує окремі концептуальні домінанти, часто має глибинну тілесну, емоційну або культурну мотивацію. Інверсія розглядається як фундаментальний елемент, що сприяє сакралізації буденних явищ, емоційному зануренню читача та формуванню унікального поетичного бачення у творчості Т. Яковенко. Згідно з новітніми розробками в когнітивній лінгвістиці, мова в дослідженні розглядається не просто як система знаків, а як репрезентант когнітивного досвіду, закоріненого в тілесності, емпіричному сприйнятті та культурному контексті. У науковій розвідці наголошено, що інверсія функціонує, змінюючи порядок тема – рема, тим самим пересуває фокус уваги й акцентує нову або значущу інформацію. Цей процес розглядається як когнітивна реконфігурація ситуації, що відображає афективний стан мовця та закріплює тілоцентричну картину подій. Концепція «сакралізованої інверсії» застосовується для розуміння того, як Т. Яковенко використовує цей прийом у філософських і духовних контекстах, репрезентуючи стан буття, а не ланцюг подій. У дослідженні проведено паралелі між використанням інверсії у творчості Т. Яковенко та її проявами в польській і англомовній поезії, зокрема у творах Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської, Емілі Дікінсон і Вільяма Блейка. Це міжмовне порівняння демонструє універсальну функцію інверсії як когнітивної стратегії для реорганізації дійсності, додаючи глибини, ритмічної варіативності та метафізичної напруги до поетичних текстів. У творчості Т. Яковенко інверсія системно пов’язана із християнською вертикаллю та втіленою метафорикою, що формує унікальну духовну когніцію, закорінену у феноменології мови як простору зустрічі із трансцендентним. Отже, інверсія в поезії Т. Яковенко є структурно значущим інструментом моделювання сакральної, філософської та екзистенційної картини світу.

ЕТИМОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРИКМЕТНИКІВ НЕГАТИВНОЇ ОЦІНКИ В ДАВНЬОАНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ

2026-03-05T15:51:20+02:00

Дослідження присвячене етимологічному аналізу прикметників, що позначають негативну оцінку в давньоанглійській мові. У статті пропонується моделювання етимологічних особливостей прикметника “bad” шляхом ідентифікації первинних джерел, з яких виникли негативно-оцінні концепти, та простеження їхньої еволюції від конкретних значень до абстрактних етичних суджень. Оцінка є міжрівневою лінгвістичною категорією, що виражає ставлення до дійсності. У сучасній аксіологічній лінгвістиці негативна оцінка демонструє структурну асиметрію та більшу семантичну стійкість порівняно з позитивною (так званий ефект полярності), що пов’язано з комунікативними ризиками та соціальною вагою засудження. Негативно-оцінна лексика функціонує як інструмент соціальної регуляції та відображає ціннісні орієнтири мовної спільноти. Історична реконструкція аксіологічних систем необхідна для розуміння трансформацій уявлень про соціально прийнятну і неприйнятну поведінку. В дослідженні використовували метод компонентного аналізу словникових дефініцій для визначення архісеми «негативна оцінка». Матеріал етимологічного словника дозволив простежити трансформації початкових значень. Було сформовано корпус із 48 давньоанглійських прикметників, що містять семеми “bad”, “evil”, “wicked” або “hateful”. Аналіз виявив п’ять первинних етимологічних джерел негативної оцінки: домен сенсорного досвіду, домен видимості, домен фізичних відхилень, домен емоцій і розумової діяльності, домен ритуальної та соціальної невдачі. Також було визначено ключову морфологічну стратегію: інверсію позитивних концептів (наприклад, “unweorþlic”, “gōdléas”). Ця стратегія демонструє, що «добро» було первинним станом пізнання, а «погане» визначалося вторинно, як дефіцит або брак добра. Моделювання етимології концепту “bad” доводить, що давньоанглійська аксіологічна категорія формувала бінарну систему цінності і антицінності, яка еволюціонувала від конкретних, функціональних атрибутів до більш абстрактних, етичних суджень. Ці результати підкреслюють нагальну необхідність подальших діахронних досліджень негативної оцінності для повного розуміння витоків і еволюції сучасних аксіологічних систем англійської мови.

ВЕРБАЛІЗАЦІЯ КОНЦЕПТІВ СФЕРИ ПРАВА В ТЕКСТАХ УКРАЇНСЬКИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ ДОКУМЕНТІВ 1917–1918 РОКІВ В ІСТОРІЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

2026-03-05T15:54:03+02:00

У статті розглядається вербалізація концептів правового сегмента картини світу в текстах Конституцій Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана П. Скоропадського, що дає цінну інформацію з історії формування ідеології українського державотворення в епоху Визвольних змагань українського народу початку ХХ століття. Теоретико-методологічною основою дослідження виступає ідея вербалізації на різних мовних рівнях (словом, словосполученням, реченням, текстом, системою текстів) певного кола важливих для свідомості (картини світу) і пов’язаних між собою понять – системи концептів, або концептосистеми. При цьому концепти, які позначені більшою частотою вживання та є узагальнювальними (родовими) щодо інших (видових), можуть виступати в ролі макроконцептів. Автором уперше здійснено спробу лінгвоконцептологічного моделювання системи правових концептів таких винятково важливих документів епохи Визвольних змагань початку ХХ століття, як Універсали Української Центральної Ради, Конституція Української Народної Республіки та Конституція Української Держави (Гетьманату). Відзначено спадковість концептуалізації та вербалізації права з основними законодавчими документами попередніх періодів – Київської Русі та Великого князівства Литовського і Руського. Метою дослідження є моделювання концептосистем конституційного права, вербалізованих текстами Універсалів Української Центральної Ради та Конституцією Української Народної Республіки, з одного боку, і Конституцією Української Держави (Гетьманату), з іншого боку. Як основні методи дослідження використано описовий (класифікація юридичної лексики за різними основами), лінгвоконцептологічний (інтерпретація характеристик лексики як вербалізації правової лінгвоментальності), моделювання (реконструкція системи вербалізаторів концептів правової культури). Лінгвоконцептуальний аналіз українських конституційних документів 1917–1918 років – Універсалів Української Центральної Ради, Конституції Української Народної Республіки та Конституції Української Держави – дав можливість виявити низку закономірностей тогочасного функціонування правового сегмента концептуальної та мовної картин світу, а саме: (1) документи як демократичної Центральної Ради, так і монархічного Гетьманату вербалізують винятково важливі для тогочасної української картини світу (макро)концепти НЕЗАЛЕЖНІСТЬ і ДЕРЖАВНІСТЬ; (2) конституційні акти обох досліджуваних державно-правових систем орієнтуються на концептуалізацію юридичного досвіду українського минулого; (3) ключовим (макро)концептом правової картини світу Української Народної Республіки виступає ДЕМОКРАТІЯ = ВОЛЬНОСТІ, тоді як ключовим (макро) концептом юридичного світобачення Української Держави гетьмана Павла Скоропадського – ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ = МОНАРХІЯ; (4) спадкоємність концептуалізації права щодо попередніх правових систем України зумовлює і відповідності вербалізаторів концептів. Здійснене лінгвоконцептологічне дослідження дає можливість порівняти дві державно-правові моделі періоду Визвольних змагань України початку ХХ століття. Хоч обидві моделі виникли на руїнах Російської імперії майже одночасно, однак віддзеркалювали різні тенденції державо- та правотворення. Демократична модель без чітко концептуалізованого лідера держави виявилася значно менш стійкою перед екстремістською зовнішньою загрозою, однак і друга, потенційно стійкіша, трималася на підтримці Германської імперії, також виявившись нежиттєздатною. Це означає, що лінгвоконцептологічне дослідження конституційних документів, які вербалізують систему основних концептів державно-правової сфери, може потенційно мати прогностичну силу.

КОНТРАСТНІСТЬ ЗАПЕРЕЧЕННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТИЧНИХ ТЕКСТАХ

2026-03-05T15:57:59+02:00

У статті розглядається заперечення як одна із ключових мовних категорій, що становить основу логіко-граматичної організації висловлення та виконує вагому роль у концептуалізації світу. Бінарна опозиція ствердження – заперечення є основою людського мислення та універсальним способом пізнання дійсності. У художній літературі заперечення функціює не лише як інструмент логічного протиставлення, а і як важливий засіб художнього моделювання образів, посилення емоційної напруги та впорядкування структури твору. Використання заперечення уможливлює розкриття внутрішніх переживань ліричного героя та акцентування смислових домінант тексту. Дослідження мовного заперечення охоплює настільки широкий спектр проблем, що попри значні наукові напрацювання в цій царині окремі аспекти залишаються не досить з’ясованими та потребують подальшого осмислення. Метою дослідження є окреслення ролі заперечення як засобу побудови контрасту й підсилення експресивної виразності в сучасних українських поетичних текстах. Використано комплексний методологічний підхід, який поєднує лінгвістичний опис, структурно-семантичний і трансформаційний аналізи. У мові заперечення разом зі своїм протичленом – ствердженням – формує універсальну бінарну опозицію. Заперечення, як маркований компонент, представлене у складніших лексичних і граматичних конструкціях і потребує складнішої семантичної інтерпретації. Заперечні мовні конструкції є вторинними порівняно зі стверджувальними щодо інформативності, але відіграють важливу роль у пізнавальному процесі, інколи навіть вирішальну. Визначено функційні відмінності між нейтральним і контрастним запереченням, розкрито механізми їхнього впливу на сприйняття тексту читачем. Новизна роботи полягає в усебічному аналізі контрастного заперечення як інструменту побудови складних семантичних структур і створення естетичного ефекту. Висновки дослідження поглиблюють розуміння мовної категорії заперечення, її когнітивної та прагматичної природи, а також відкривають перспективи для подальших студій у царині стилістики, когнітивної поетики та лінгвістики тексту.