АНТРОПОЦЕНТРИЧНИЙ ВИМІР ДОБИ: ПОЕТИЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ ЛІНОЮ КОСТЕНКО КУЛЬТУРНОГО ЛАНДШАФТУ ЕПОХИ ПОРУБІЖЖЯ

Анотація

Дослідження авторської стратегії художнього моделювання окремої історико-культурної доби крізь призму біографії її знакових представників є метою статті. Об’єктом аналізу обрані поетичні твори Ліни Костенко, інтертекстом яких є реально-історичні постаті митців порубіжжя. Образ рубежу ХІХ–ХХ століття, або доби fin de siècle, як часу естетичного перевороту, пошуків нової художньої мови для вираження світоглядних і релігійних змін витворюється через проєкцію життєвого і творчого шляху письменників Кнута Гамсуна («Високий норвежець, фіорди чистого розуму…»), Артюра Рембо («Хлопчичок прийшов із Шарлевіля»), Г. Аполлінера («Тінь Марії»), Марселя Пруста («Дим») і художників Е. Деґа («Діалог у Паризькому Салоні»), В. ван Гога («Ван-Гог»), П. Ґоґена («Екзотика»). Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні історико-літературного, біографічного й герменевтичного наукових методів. Науковою новизною дослідження є інтерпретація цих творів Ліни Костенко частинами цілісної картини культурного ландшафту доби рубежу ХІХ–ХХ століть та їх аналіз крізь призму антропоцентричного підходу. У дослідженні встановлено, що факти життєвої і творчої біографії митців виступають у ролі культурологічного інтертексту поезії Ліни Костенко й становлять основу її антропоцентричного художнього мислення. Незалежно від обраної інтерпретаційної тактики (розгорнутого викладу життєпису; акценту на показовому або дискусійному моментові творчої біографії митця; епізодичної, на рівні образу-символу, згадки прецедентного імені), у проаналізованих творах оприявлюються характерні для світоглядної чи художньо-естетичної ситуації порубіжжя концепти. Серед них – «проклятий поет»; пріоритет внутрішнього досвіду з його психологічними зламами й нервовою чутливістю; суб’єктивність; тілесна чуттєвість; місто як символ розірваної або нової реальності, втеча від якого стає єдино прийнятною для митця; експерименти з мистецькими формами.