АНТОЛОГІЯ БЕЗ КІНЦЯ: НЕЗАВЕРШЕНІСТЬ ЯК КОНСТИТУТИВНА ВЛАСТИВІСТЬ КОМБАТАНТСЬКОЇ ЗБІРКИ В БРИТАНСЬКІЙ ОКОПНІЙ ПОЕЗІЇ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ТА СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ВТОРГНЕННЯ

Анотація

У статті обґрунтовується теза про те, що незавершеність є конститутивною, жанрово-структурною, а не випадковою властивістю комбатантської поетичної антології, написаної й опублікованої в умовах триваючої війни. Дослідження спирається на дві історично віддалені, проте структурно зіставні традиції – британську окопну поезію 1914–1918 років і сучасну українську поезію вторгнення 2022–2026 років. Аналіз матеріалу демонструє, що комбатантська антологія функціонує не як завершений монумент, а як принципово відкрита текстова форма, цілісність якої регулярно розривається загибеллю авторів у проміжку між моментом подання тексту до друку і моментом його публікації. Методологічну основу становить компаративний аналіз, що спирається на теоретичну рамку паратексту Ж. Женетта та концепт désœuvrement («не-чинності») Ж.-Л. Нансі. Положення Дж. Кемпбелла про «бойовий гностицизм» і поняття «поля обмеженого виробництва» П. Бурдьє залучаються для опису післявоєнних механізмів канонізації. Первинний корпус становлять антології Soldier Poets: Songs of the Fighting Men (1916), More Songs by the Fighting Men (1917), The Muse in Arms (1917) і «#ФРОНТМЕНИ» (2025); параантологічну периферію утворюють окопний журнал The Wipers Times, антологія «#Голоси. Антологія військових письменників» (2023), національний портал «Поезія Вільних» та конкурс воєнної літератури «4.5.0.». В українському літературознавстві вперше запропоновано концепт «антології без кінця» – описовий термін для позначення збірок, у яких дата загибелі автора вписується в тіло публікації поруч із присвятою та передмовою. На матеріалі кейсів Дж. В. Стрітса (загинув 1 липня 1916 року; його вірші з’являються у Soldier Poets у вересні того ж року) і М. Кривцова (загинув 7 січня 2024 року; його тексти посмертно увійшли до «#ФРОНТМЕНИ» 2025 року), а також на ширшому корпусі українських прикладів (І. Чернілевський, Я. Чорногуз-Семенюк та ін.) продемонстровано типологічну симетрію обох традицій. Встановлено, що комбатантські антології 1916–1918 і 2022–2026 років становлять первинну, а не похідну від післявоєнної критики форму воєнного письма, у якій смерть автора не руйнує текст, а стає структурним елементом публікації. Таксономія «закритої» післявоєнної антології, що домінувала у критиці ХХ століття, затуляє саме цю первинну форму. Зроблено висновок, що дослідження антологічної незавершеності як конститутивної властивості комбатантської збірки відкриває можливість переосмислення воєнного канону в обох традиціях і пропонує українській гуманітаристиці структурний інструмент для роботи з поезією, що пишеться й публікується просто зараз.